За час міжсезоння одна із виконавиць головної партії покинула трупу, і перший показ «Тоски» в нинішньому сезоні ознаменувався одразу двома яскравими дебютами — Надії Єременко в партії Тоски і Андрія Ломаковича в партії Скарпіа. Це був мій майже ідеальний склад, тож настав час скласти власне повне враження про нову виставу, вже маючи певне уявлення про її візуальний ряд з численних світлин і відео у мережі.

Для мене це була вже четверта постановка цієї опери на вітчизняних сценах.

Першим знайомством з шедевром Пуччіні я завдячую саме попередній постановці Дніпроопера, прем’єра якої відбулася в 90-х. Головні партії тоді виконували В.Коваленко, Е.Сребницький та запрошений баритон із Донецька В.Землянський. З фінансами в ті часи в театрі, втім, як і завжди, було сутужно, тому оформлення вистави було дуже аскетичним і витягувала її виключно майстерність виконавців. Окрім прем’єрного, ще дуже запам’ятався  чудовий ансамбль Е.Некрасової, Е.Сребницького, О.Благодарного в головних партіях.

Наступна моя зустріч з цією оперою відбулася в 2017 році, коли з інтервалом в місяць мені поталанило відвідати прем’єрні виставі в Харкові (А.Мішакова, С.Гонтовий, О.Лапін) і Києві (Л.Монастирська, В.Борін, О.Мельничук). На той час у Дніпрі «Тоска» не йшла вже понад 10 років. І, переглянувши нарешті нашу нову постановку, мушу зізнатися, що моєю фавориткою досі залишається саме харківська вистава з її вражаючими декораціями, що відтворювали місце дії, створюючи справжній ефект присутності, і неймовірно яскравим дуетом Тоски і Скарпіа. На тлі тих харківських вражень столична версія «Тоски» видалася мені зовсім не цікавою, не врятував ситуацію навіть чудовий спів Монастирської.

Головним розчаруванням нашої нової «Тоски» (дозволю собі не морочитися з перемиканням клавіатури на латиницю. Мене особисто страшенно дратує ця пристрасть до іноземних мов у нашій театральній афіші!) для мене стали декорації з щедрим застосуванням відеопроєкції. Перш за все, ні задники, ні відеопроєкція не охоплювали весь отвір сцени. І видавалися невеликою коробкою, зануреною в траурне обрамлення голих чорних куліс. Дивилося це якось по-сирітськи, у мене склалося враження, що все це розраховане на значно менший сценічний простір. Маддалена на полотні Каварадоссі з партеру видавалася більше шатенкою, хоча за текстом лібрето мала б бути блондинка. І чомусь домінували якісь примітивні масивні квадратні форми. Одноманітна відеопроєкція у вигляді плину хмар у вікнах у першій дії мене не вразила. Найвдалішим моментом був, як на мене, кінематографічний прийом з «напливом» уявної камери, коли в кульмінаційний момент самогубства Тоски масштаб проєкції різко збільшується, і стіни ніби насуваються на глядача. Впізнаваність значної частки меблів і костюмів масовки (маю на увазі столи, грубий табурет, сукні хористок. Та і сукня самої Тоски в першій дії підозріло нагадувала гардероб Татьяни з «Онєгіна») віднесемо на рахунок мого багаторічного глядацького досвіду і обмеженості ресурсів театру. Пересічний глядач цього не помітив. Ну, і вже піднабридлий червоний колір, який чомусь так полюбляють наші художники. Окрім традиційно червоно-золотавої сукні зі шлейфом Тоски, у  другій  дії на передньому плані красувалася червона з золотом кушетка, а камеру тортур сховали за розсувними ширмами з червоного оксамиту, ніби пошитими із залишків театральної завіси. Загалом оформлення другої дії за конструкцією нагадувало  набір коробок. У чорний квадрат куліс помістили безбарвну коробку стелі і задньої стіни кабінету Скарпіа з великим вікном екрану відеопроєкції по центру і гіпертрофованими полицями з томами справ обабіч. А всередині по центру вмонтували ще й третю коробку, що найбільше нагадувала сцену на сцені і приховувала за вже згаданою завісою камеру тортур. Мабуть, всі ці прямі кути і квадрати мають щось символізувати, але що саме — для мене особисто лишилося загадкою.

На відміну від декорацій, костюми і грим головних героїв, хоч і цілком традиційні, справили приємне враження.  Все має гарний вигляд не лише на фото, але й на сцені. Сподіваюся, що й якість використаних матеріалів дозволить надовго зберегти сценічний гардероб нашої нової «Тоски» у його первісному вигляді.

Що ж до режисури, то вона виявилася абсолютно традиційною. Натуралістичними сценами і надмірною деталізацією в опері, як на мене, в наш час вже нікого не здивуєш. Хоча особисто я вважаю зайвим надмірне захоплення нинішніх режисерів детальною візуалізацією сценічної дії. Бо основний сенс мусить розкриватися насамперед через музику. В драматичному протистоянні Тоски і Скарпіа муки Каварадоссі — то лише емоційне тло. В епіцентрі подій мав би бути саме дует антагоністів. І геніальна музична драматургія Пуччіні в цій сцені геніально передає це невпинне наростання емоційної напруги. Але нинішнього глядача, вкрай розбещеного кінематографом і комп’ютерною графікою і не навченого чути і відчувати музику, доводиться, на жаль, розважати динамічною натуралістичною картинкою. Через це прикре зміщення акцентів в епіцентрі опиняється саме жорстокий допит Каварадоссі, що відбувається в центрі сцени. Публіка, природно, намагається розгледіти деталі, а не слухати спів і спостерігати за напруженим психологіним поєдинком двох інших героїв. Але ж за авторським задумом епіцентром дії є не ці криваві подробиці,  а емоції Тоски, яка чує крики коханого, її протистояння підступним маніпуляціям  Скарпіа. А в нас на перший план виходить сам процес катування, а основні події відбувається десь збоку, тобто тло і дія ніби міняються місцями, руйнуючи задум композитора.

Дебютні виступи солістів, які спонукали мене нарешті відвідати виставу, виправдали мої найсміливіші сподівання. Яскраві акторські образи, дуже гідний вокальний рівень. Гарна робота, за якою відчувається перспектива. Дуже сподобався образ Різничого у виконанні М. Іващука. На жаль, не можу сказати того ж про Каварадоссі, хоча мушу визнати, що це був, мабуть, кращий із виступів Р.Коренцвіта з тих, які мені довелося чути. Але конкурувати з тенорами, яких колись бачила наша сцена, на моє переконання, цей соліст ніяк не може. Дефіцит тенорів і неконкурентоспроможність нашого театру на відповідному ринку праці змушує, на превеликий жаль, багато з чим миритися.

Можливо, протягом сценічного життя вистави відбудеться якесь зміщення акцентів, якась еволюція мого власного сприйняття. Але поки що нова постановка, попри всю свою, на перший погляд, традиційність, яка місцями видається навіть банальністю, справила на мене досить суперечливе враження. Найголовніше, як на мене, що в ці надважкі часи театр  спромігся на вже третю за час повномасштабного вторгнення повноцінну оперну прем’єру.