30 червня Дніпроопера завершила свій ювілейний театральний сезон черговим гранд-концертом. Скільки вже було тих гранд… із найрізноманітніших нагод — і не пригадати. Нічого не вдієш, з креативом в плані назв заходів у нас або зашквар, або зовсім зле. Наприклад, прем’єру «Лісової пісні» тричі продали довірливій публіці під різними назвами (втім, там йшлося швидше не про надлишок креативу, а про дивовижну спроможність нашого театру потрапляти в історію, причому не творчими здобутками), а от концерти урочисті у нас майже всі гранд. І майже всі мов під копірку. Втім, нинішній вигідно вирізнявся в цій череді заздалегідь оголошеною програмою, наявністю програмок, хоч і видрукуваних абияк, і приємним сюрпризом у вигляді живого оркестру в фоє театру перед початком. Все решта було як завжди: аншлаг, довгий і галасливий процес розсаджування запізнілих глядачів, задуха, купа дрібних дітей на довжелезному і зовсім не дитячому заході, невимкнені телефони… І це ще нам поталанило проскочити поміж тривогами. І, на щастя, не справдилися побоювання щодо можливого вимкнення світла. Адже після нещодавнього прикрого фіаско з «Аїдою», яке показало, що театр не готовий до подібного сценарію і не має достатніх альтернативних джерел живлення, постійні глядачі зазирнули в графік відключень і отримали додатковий привід понервувати. Але сезон таки закрили без пригод, що вже велике досягнення в наші складні часи.

Концертна програма складалася з балетного і оперного відділень. Цього разу, на щастя, обійшлися не тільки без попси, якщо не рахувати фінальної «Заспіваймо пісню за Україну», а й без так званого «легкого жанру», який у виконанні нашої трупи мені особисто майже завжди слухати невимовно важко. Відкрила концерт вже традиційно увертюра до опери М.Лисенка «Тарас Бульба». І тут на мене чекало перше прикре розчарування. Коли сидиш у партері, хор з бокових балконів звучить чудово. А от для глядачів на балконі за такого розташування хору, на жаль, нюанси нашої акустики перетворюють спів на глухий невиразний гул.

Балетне відділення практично повторювало програму надзвичайно вдалого Гала-концерту артистів балету, що відбувся на початку червня, за винятком гранд-тарантели і великого класичного па-де-де на музику Обера. Замість них ми побачили монолог Кармен із балету «Сarmen & Jose» у виконанні М.Лоленко (після цього концертного виступу мені би було цікаво побачити її дебют у цьому балеті, хоч я і не люблю цю постановку) і традиційне гран-па із «Дон Кіхота» у виконанні І.Байтлер і С.Зданського, яке є невід’ємною частиною переважної більшості подібних  концертів. Слід зазначити, що кордебалет у першому номері програми — вальсі годинників з балету «Копелія» цього разу майже не дав приводів для нарікань. Докладно зупинятися на кожному з номерів не буду, оскільки про них уже йшлося у моїй попередній замітці. Приємно, що у цій частині концерту ми побачили нарешті креативний підхід!

Хотілося б нарешті мати нагоду сказати те саме і про оперну частину програми, але, на жаль, тут нічого не змінилося. Єдиним новим номером була дуже яскрава арія принцеси де Буйон з опери Ф.Чілеа «Адріана Лекуврер», що вперше прозвучала на нашій сцені у виконанні О.Ус. І ще відносно свіже враження справили віртуозні куплети Олімпії з «Казок Гофмана», що кілька сезонів тому вже були окрасою наших концертних програм у виконанні Н.Деканенко, які цього разу прозвучали у виконанні С.Сороки. Не можу сказати, щоб це виконання було досконалим, але це принаймні спроба зробити щось нове. І якщо цілих три номери з «Тоски» на завершення другого відділення концерту видаються мені цілком доречними, бо презентують публіці останню велику оперну прем’єру театру (не можу не відзначити надзвичайно вдалу арію Каварадоссі у виконанні Т.Парулави), то нащо аж стільки «Богеми», до того ж у вкрай невдалому режисерському рішенні, — для мене особисто загадка. Яскравий вальс Мюзетти зовсім загубився в сценічній метушні, дует Рудольфа і Марселя, яких навіщось розіпхали в протилежні кутки сцени, викликав у мене дуже дивне відчуття. Те, що добре сприймається в контексті вистави, далеко не завжди годиться для концертного виконання у вигляді повного відтворення багатолюдної мізансцени. Окрім «Богеми», були ще так само неодмінні бріндізі з «Травіати», дует Карася і Одарки із «Запорожця за Дунаєм», хор із «Набукко», дует Мікаели і Хозе (ну, це, принаймні, звучить в наших концертах не так часто, як уже нав’язлий в зубах квінтет контрабандистів, без якого на цей раз таки обійшлися) і хабанера із «Кармен», куплети Мефістофеля, які цього разу безнадійно заглушив занадто голосний оркестр, дует Адіни і Дулькамари з «Любовного напою», що, як на мене, був найслабшим за рівнем виконання, на тлі решти номерів. Ще однією прикрою несподіванкою стали досить грубі купюри  в кількох номерах, зроблені, вочевидь, для того, щоб вмістити такий масштабний концерт в прийнятні часові рамки. Дуже шкода, що в такій великій концертній програмі в черговий раз знайшлося місце лише для трьох номерів національного репертуару, і що ніхто не переймався у цьому випадку розширенням творчих обріїв. Але це вже, схоже, цілком свідома репертуарна політика. Зате концерт дав нагоду зайвий раз оцінити універсальність костюмів хору із «Травіати», які в контексті вистави видаються мені вкрай невдалими, зате успішно вписуються майже всюди: хоч в строкатий натовп паризького Латинського кварталу з «Богеми, хоч в хор працівниць тютюнової фабрики з «Кармен»… За загальним враженням оперна програма концерту стала просто ше однією в довгій і дуже одноманітній низці подібних гранд-концертів. Свіжого вітру, або хоча б вдалих режисерських рішень у подачі матеріалу, схоже, нам тут чекати ще дуже довго.

Ось на такій ноті пішов для мене в історію 50-й ювілейний сезон Дніпропера. Лишається лише сподіватися, що щось таки зміниться на краще в новому сезоні, початок якого вже зовсім близько. Головне, що театр, попри всі очевидні складнощі воєнного часу і давні проблеми, які, на жаль, нікуди не поділися ще з довоєнних часів, продовжує жити. Чекаю на нову зустріч у 51-му сезоні!

Оскільки суто балетні концертні програми на нашій сцені явище майже унікальне, вчорашній Гала-концерт артистів балету (постановник А.Литвинов, диригент О.Кулішов) вартує детального огляду. За свій понад тридцятирічний глядацький стаж я можу пригадати лише кілька вечорів-бенефісів, концерти балетної школи і «Свято на пуантах». Звісно, балетні номери є обов’язковою частиною більшості концертних програм театру, але здебільшого в них виконують практично одні й ті самі номери з вистав поточного репертуару. А оскільки і сам балетний репертуар в силу низки об’єктивних факторів катастрофічно зменшився, то й вибір дуже обмежений.

Саме зараз складається унікальна можливість змінити репертуарну політику, розширити творчі обрії, виховати нову генерацію глядачів, у яких балет нарешті не буде асоціюватися виключно з «Лебединим озером» і «Лускунчиком». На перешкоді цьому стоять лише два, як показав час, непереборні, принаймні в нашому конкретному театрі, фактори — брак грошей і брак кадрів. Але й тут, думаю, можна б було знайти вихід, якби адміністрація театру була по-справжньому зацікавлена у створенні оригінального балетного репертуару, а не в касовому зборі. Але оригінальний балетний репертуар, навіть такий як «Лісова пісня» чи «1000 і 1 ніч», на гастролі за кордон не дуже вивезеш, бо європейська й американська публіка все ще воліє дивитися балети класичної спадщини, головним чином знамениту тріаду Чайковського і ще з пів десятка вистав, здебільшого російського походження, що, природно, унеможливлює їх виконання в Україні. Танцівники, які прагнуть заробити на гастролях, теж мало зацікавлені витрачати сили на репертуар, який ніде не продаси. Втім, відмова від російського репертуару для багатьох вітчизняних балетних діячів, на жаль, діє лише в межах українських кордонів. Але це вже питання особистого вибору. Якщо комусь гроші не пахнуть, нічого не вдієш. Шкода, що на третій рік повномасштабної війни в нашому суспільстві так і не сформувалася чітка громадянська позиція і досі побутує неприпустима толерантність до адептів мистецтва поза політикою, нескінченного маніпулювання українським походженням чи українською тематикою в творчості низки представників російської культури, споживання російського контенту.

Покращити ситуацію могло б звернення до європейського балетного репертуару, але на перешкоді, окрім уже  згаданих фінансових і кадрових проблем, тут стає ще й питання авторських прав. Виникло якесь закляте коло: третій сезон поспіль театр тримає глядача на голодному пайку з 1-актної дитячої «Білосніжки»,  «Дон Кіхота», «Жізелі» й «Лісової пісні», які йдуть майже щомісяця. Окрім них в афішу потрапляють також «Шопеніана» й «Пахіта» відновлена вже втретє «Даремна обережність», скорочений варіант «Великого вальсу», де першу дію переробили на пролог, авторська постановка Д.Омельченко «Сarmen & Jose» і вже зовсім рідко «1000 і 1 ніч» і також скорочена версія «Ночі перед Різдвом». Щось говорять про плани нової постановки «Корсара», але, дивлячись на наш чоловічий кордебалет, мені щось мало в це віриться у найближчій перспективі.

Тому анонс нового балетного концерту викликав у балетоманів величезний інтерес. До того ж у другому відділенні нарешті знайшлося місце для балету и «Нескорені» з надзвичайно експресивним дуетом солісток М.Лоленко та К. Шмігельської, якого ми не бачили вже років зо два. Одноактна вистава на музику «Болеро» Равеля, прем’єра якої відбулася у серпні 2022-г їхо, не дуже вписувалася в контекст дуже попсового як для оперного театру концерту української музики, з яким її показували у прем’єрний сезон, а потім і зовсім зникла з афіші. Сподіваюся, це повернення не стане разовою акцією. Бо театр дуже потребує сучасного репертуару!

З дев’яти номерів балетного першого відділення раніше на нашій сцені виконувалися лише три. «Па-де-катр» і па-де-де із «Сильфіди» були частиною класичного дивертисменту балету «Degage», а індуський танець із «Баядерки» ми вже бачили в інших концертних програмах.

Першим номером і, на жаль,  головним розчаруванням вечора став вальс годинників з балету «Коппелія», де в трьох сольних варіаціях ми мали нагоду побачити нашу найближчу перспективу — учениць балетної школи Марію Давидову, Єлизавету Хоменко і Дар’ю Кравченко. Усі ці юні балерини вже виконують сольні партії у виставах театру і зі своїм завданням впоралися дуже гідно. Але все враження зіпсував кордебалет, танець якого найкраще описує вислів «хто в ліс, а хто по дрова». На щастя, це була єдина така прикрість, як, власне, і єдиний масштабний класичний номер в програмі. В чардаші з «Коппелії» (солісти В.Ільченко, Д.Іванов) і в індуському танці з «Баядерки» (солісти Д.Приданнікова, В.Свідров, І.Коваленко),  кордебалет відпрацював цілком пристойно.

Після того, як балет «Degage» зник з репертуару, «Па-де-катр» ми буквально лічені рази бачили в концертах. Цю витончену  мініатюру для чотирьох солісток (І.Авраменко, В.Бакі, С.Лісняк, О.Сіткевич), натхненну, як і знаменита фокінська «Шопеніана», епохою романтичного  балету, ми, на жаль вже вкотре побачили в скороченому варіанті без сольних варіацій. Так, при всій своїй атмосферності і стильності цей маленький балетний шедевр лише алюзія на старовинну оригінальну постановку Ж.Перро 1845 року для 4 видатних балерин епохи М.Тальоні, Ф.Черріто, К.Грізі, Л.Гран, що за дивовижним збігом обставин одночасно опинилися в Лондоні, від якої до нас дійшли лише спогади сучасників і гравюри, створена у 1941 році А.Доліним. Хотілося б знову побачити цей неймовірно красивий номер повністю!

А па-де-де із «Сильфіди», якщо мені не зраджує пам’ять, ми з того часу взагалі жодного разу не бачили. А воно, як на мене, дуже пасує яскравому дуету А.Вєрєтіної і І.Бряхни з їх віртуозною технікою й легкістю. І взагалі «Сильфіда», з огляду на нинішні наші кадрові реалії, видається мені значно більш вдалою ідеєю на перспективу майбутньої великої балетної прем’єри, ніж обіцяний нам «Корсар».

Європейська хореографія ХХ століття була представлена дуетами з балету Ж.Прельжокажа «Парк» на музику Моцарта (солісти К.Шмігельська і Д.Сіткевич), прем’єра якого відбулася в 1994 році в Парижі, та балету Ф.Аштона «Маргарита та Арман» на музику Ліста (солісти О.Бадалова і Д.Сіткевич), створеного у 1963 році для блискучого дуету М.Фонтейн та Р.Нурєєва. Обидва твори мало відомі широкому глядацькому загалу, оскільки вітчизняний балет десятиліттями незмінно тримався на трьох китах — хореографії Петіпа, Григоровича і вітчизняних постановників. Тому спроба виконання навіть фрагментів цих балетів у Дніпрі є непересічною мистецькою подією. Всі троє солістів, яким випала ця без перебільшення історична місія, продемонстрували, на мою думку, яскраву акторську індивідуальність і відчуття стилю. Сподіваюся, ми ще матимемо нагоду знову побачити ці дуети. І що це тільки початок, і театр продовжить розширювати власні творчі і наші глядацькі обрії!

Але справжньою родзинкою вечора для мене стала запальна «Гранд тарантелла» Дж. Баланчина, поставлена в 1964 році на музику видатного американського композитора і піаніста ХІХст. Луї Моро Готшалка, у неймовірно експресивному виконанні Марії Лоленко та Олександра Литвинова. Чудова робота, мої щирі оплески солістам! Хореографію Баланчина на нашій сцені ми вже бачили, адже в «Святі на пуантах» виконувалось його знамените класичне па-де-де. Та, як на мене, Баланчина багато не буває, особливо при нашому небагатому балетному репертуарі, а цей номер дуже хочеться побачити знову. Нагода незабаром буде — в афіші значиться гранд-концерт на честь закриття театрального сезону.

Дуже тішить, що цього вечора на сцені театру була представлена і сучасна українська хореографія, а саме «Дует на тему Ромео та Джульєтти» на музику П.Масканьї в постановці Сергія Бондура (солісти А.Вєрєтіна та О.Чорич). Ефектні акробатичні підтримки заслужено викликали захват публіки, а проникливий ліризм шекспірівського сюжету щиро зворушував.

І на завершення надзвичайно різноманітного й яскравого балетного дивертисменту нам показали велике класичне па-де-де на музику з опери-балету Д.Обера «Бог та баядера або закохана куртизанка» (солісти І.Байтлер і С.Зданський).  Автором хореографії прем’єри, що відбулася в Парижі ще у 1830 році, був Ф.Тальоні, але від неї до наших днів  дійшли хіба що спогади сучасників. Нову хореографію на цю старовинну балетну музику створив у 1949 році балетмейстер паризької опери В.Гзовський. З того часу це елегантне віртуозне па-де-де є справжньою перлиною класичного балетного репертуару. На нашій сцені мені довелося побачити його лише вдруге. І я маю відзначити надзвичайно високу планку виконавської майстерності, яку поставили для себе наші молоді солісти. Вкотре повторю, що хотілося б бачити цей номер знову!

Отже, балетний Gala цілком очікувано і цілком заслужено став однією із найяскравіших подій нинішнього театрального сезону. Мені особисто ещо зіпсували задоволення вже згаданий розбрід кордебалету в першому номері і часом звучання нашого оркестру. Втім, останнє — то проблема не лише цього концерту. Ну, і ще хотілося б у фіналі першого відділення побачити на поклоні всіх учасників концерту. Але загальне враження, попри всі ці прикрі моменти, все одно дуже позитивне. Такі концертні програми дуже потрібні! І не раз на чотири роки, а хоча б кілька разів на сезон! Я розумію, яка це величезна робота! Але вона того варта! Дякую всім, хто доклав праці й натхнення, щоб подарувати нам це свято балету!

Дніпроопера повернула на сцену популярний серед публіки балет «Ніч перед Різдвом»  за мотивами загальновідомого гоголівського сюжету. Долю петербурзької картини при цьому вирішили радикально, повністю вилучивши її з вистави. Раніше подібна доля спіткала не менш популярну постановку «Великий вальс», перша дія якої відбувається у російському Петербурзі. Щоправда, в цьому випадку через деякий час частину хореографічного тексту першої дії використали для створення прологу. Здавалось би, нічого особливого, нові редакції вистав, зумовлені вимогами нашої суворої воєнної реальності.

Схоже, з усього неосяжного штучно насадженого масиву імперської культурної спадщини нам найскладніше відмовитися саме від Гоголя. Перш за все з його творами на українську тематику. Надто міцно вони вписані в культурний простір майже кожного з нас завдяки фільмам і театральним постановкам. Протягом десятиліть це була майже єдина дозволена література на позитиві, де українці не подавалися неодмінно пригнобленими, пригніченими і приниженими. Зверхньо поблажливої тональності опису туземної екзотики в цих творах ми досі здебільшого воліємо не помічати.

Нас десятиліттями виховували в парадигмі верховенства однієї самопроголошеної великої культури. І це почуття меншовартості надто глибоко сидить в підсвідомості. І десь на рівні підсвідомості ми досі пишаємось кожним зверненням діячів цієї культури до української тематики, сприймаючи це як комплімент собі, як акт визнання нашої суб’єктності. Кілька століть існування в тіні, асиміляції, утисків і заборон не минулися безслідно. Маємо покоління людей, які міцно засвоїли імперські наративи про ту велику культуру, без якої ніяк. Які досі не хочуть відпускати ту казкову жар-птицю своєї причетності до чогось, в їх розумінні, великого і величного.  Вперто чіпляються за свої стереотипи, за «Лускунчика», радянські фільми й мультики, російські пісні… І, що найнебезпечніше, долучають до них нові й нові покоління українців, нав’язуючи їм застарілі, в кращому разі, застарілі життєві установки й гендерні стереотипи, а то й відверту імперську пропаганду. Нескінченно відтворюючи спільний культурний простір, ті точки дотику, які потім ворог перетворює на потужні важелі впливу. Не помічаючи, що та уявна казкова жар-птиця насправді нищівний вогонь, що випалює національну ідентичність, знецінює чужі мови, традиції, культурні здобутки.

Доходить до абсурду. Навіть визнаючи необхідність відмови від російського культурного продукту, ми прагнемо якщо вже ніяк не можна втримати той хвіст жар-птиці, хоча б пір’я з нього наскубти. Будь-що лишити в нашому культурному просторі Гоголя, Булгакова, Чайковського, Рєпіна. Список можна продовжувати безкінечно. Апелюємо до українських мотивів у творчості, українського коріння, факту народження або проживання в Україні… Тут теж неозоре поле для дискусій і примітивних маніпуляцій. Забуваючи, що історично, принаймні протягом останніх 300 років, українство — то свідомий вибір, а не просто факт народження чи походження. Вибір часто непростий і навіть небезпечний. За цей вибір сотні наших митців сплатили найвищу ціну. За нього просто зараз ту ж страшну ціну сплачують наші військові.

А тим часом в наших театрах продовжують ставити Гоголя. Наші балетні трупи везуть на гастролі російські балети. В центрі Дніпра вуличні музиканти жебракують, співаючи російські пісні, і десятки перехожих не виявляють жодних ознак обурення. І при цьому ми дорікаємо провідним театрам світу за їх небажання відмовитися, скажімо, від постановок російської опери чи від балетів Чайковського. Всюди подвійні стандарти. Бо український мистецький продукт наразі потребує величезних інвестицій в його створення і подальше просування, а незліченні і не надто перебірливі ділки від мистецтва хочуть заробити. Байдуже на чому. Якщо світ готовий купувати «Лебедине озеро», знайдеться той, хто охоче його продасть. Якщо більшість публіки охоче аплодує звичній шароварщині, наші академічні драматичні театри й надалі її плекатимуть. Мене досі пересмикує від самої згадки про мюзикли на гоголівський сюжет місцевого виробництва, але ж публіка на це йде… І заради каси наші театри готові потурати невибагливим смакам пересічного глядача, який звик вважати цей несмак і кітч українською культурою.

З балетом, як на мене найбільша проблема, бо переважна більшість його популярного репертуару має російський бекграунд. Так, після повномасштабного вторгнення з афіш наших театрів зникли прізвища російських композиторів. Але виник непублічний конценсус щодо, наприклад, «Дон Кіхота», «Пахіти» й «Шопеніани». Балетна спільнота воліє не акцентувати увагу на російському походженні цих балетів, щоб не залишитись зовсім без класичного репертуару, а пересічний глядач не настільки глибоко обізнаний з історією їх створення. Хоча в тому ж «Дон Кіхоті», вітчизняні постановки якого базуються на хореографії росіянина Горського, не російського хіба що сюжет, літературне першоджерело та прізвище автора музики, який, втім, перебував на службі в імператорських театрах.

Якщо ми хочемо не просто вижити, а зберегти свою українську ідентичність, час перестати бути маленькими людьми, від яких нічого не залежить. Час припинити потурати своїм ностальгійним поривам і маленьким слабкостям. Зрозуміти, що найменше толерування російського культурного продукту, аж до репостів російськомовних мемів чи цитат із радянських фільмів, перегляду російського ютубу, ба навіть поширення власного російськомовного контенту, посилює зросійщення нашого простору. Російського довкіл і так занадто багато, щоб ще й ми самі зараз цей потік примножували! Ми правда хочемо, щоб наступні покоління українців мали, як і їхні діди і батьки, спільні дитячі враження і спогади з росіянами? Якщо так, то можна й далі згодовувати малечі радянські мультики, по саме нікуди нафаршированих пропагандою богатирів, на перший погляд безневинних лунтиків, Машу, смішариків. А потім дивуватися, що звідкись беруться колаборанти й «одін народ»…

Наш оперний, який у міжсезоння нарешті  перестав бути Дніпропетровьким, представив першу прем’єру ювілейного 50-го театрального сезону — оперу Івана Небесного «Хитрий лис» (лібрето Василя Вовкуна за казкою І.Франка «Лис Микита»). Постановка стала першим для нашого театру досвідом творчої колаборації  з Львівською оперою, на замовлення якої у 2019 році був написаний цей твір. І першою за понад 30 років прем’єрою сучасної української опери у Дніпрі. Подія справді історична.

Вперше ця опера побачила світ рампи у 2020 році у Львові. І от через три роки В.Вовкун переніс цю постановку на нашу сцену. Особисто я тішуся насамперед тим, що театр нарешті звертається до національного репертуару. І що оперний нарешті, чи не вперше на моїй пам’яті, перестає бути театром одного режисера-постановника. Яким би талановитим не був митець, така творча монополія врешті-решт призводить до кризи.

Українська опера, десятиліттями затиснута в тісні цензурні лещата соцреалізму і традицій «руського симфонізму», мусить нині торувати нові шляхи, шукати нові теми і форми.  На жаль, тридцять років української незалежності мало позначилися на репертуарі вітчизняних оперних театрів. Мені особисто вдалося пригадати лише чотири нові опери, які побачили світло рампи — «Катерина» Родіна, «Вишиваний король України» Загайкевич, «Одержима» Волинського і наш тепер уже спільний зі Львовом Лис. Театри в основному продовжували експлуатувати популярний італійський репертуар (хоча траплялися і приємні винятки, зокрема постановка «Лоенгріна» у Львові і передвоєнна прем’єра «Попелюшки» Масне на Харківській сцені), а вітчизняна опера була представлена майже виключно старими постановками «Запорожця за Дунаєм» (тут знов-таки єдиним винятком серед шести вітчизняних оперних театрів був Львів, який має в своєму репертуарі «Украдене щастя» Мейтуса і першим з усіх замовив нову оперу українському композитору). І тільки зараз нарешті виник запит на переосмислення класики вітчизняного національного репертуару і постановки нової української опери. Нагадаю, що у Дніпрі років 15 поспіль, аж до березня минулого року, не було в афіші жодної української опери. Єдиний виняток — концертне виконання «Назара Стодолі» Данькевича.

Вперше музика Івана Небесного прозвучала в нашому оперному ще минулого сезону, коли оркестр під орудою В.Коваля виконав його «Різдвяні симфонізми». Це також було непересічною подією нашого театрального життя, оскільки української музики у нас виконують вкрай мало. В тому ж сезоні відбулася і перша за весь час незалежності України прем’єра української опери. Все це більш ніж яскраво показує ставлення до національного репертуару, про який у нас часто говорять, але рідко виконують, якщо не рахувати нав’язлої в зубах попси на кшталт «Соколят» або «Чорнобривців». Наприклад, в оперному відділенні цьогорічного концерту на честь відкриття сезону для національного репертуару взагалі не знайшлося місця. Хочеться сподіватися, що дві нові постановки українських опер сприятимуть виправленню цієї ганебної ситуації. Принаймні, їх декорації, костюми і сценографія точно виграватимуть на тлі решти наших опер, більшість яких поставлені ще у 80-90-х роках минулого століття.

За два перегляди досить складно, принаймні для мене, оцінити всі нюанси нової опери, але в цілому музика мені припала до душі. І сподобалася б ще більше, якби в опері переважали саме притаманні цьому жанру виразні засоби. Як на мій смак, дещо забагато розмовних реплік, вигуків, монологів тощо. Мені хотілося більше співу. Зате справжньою родзинкою музичної партитури стали цимбали, бандура, шарманка і, найголовніше, трембіта,  справжня екзотика для нашого регіону, причому не сховані в надрах оркестрової ями, а органічно вплетені в сценічне дійство. Актуальний на всі часи і незвичний для оперної сцени алегоричний сюжет, пронизаний знайомими з дитинства казковими мотивами, які набувають несподівано злободенного змісту, яскраві впізнавані персонажі роблять оперу надзвичайно близькою нашому сьогоденню, викликають жвавий відгук публіки. Що ж до якості виконання, то воно яскраво демонструє нинішній максимум можливостей нашої оперної трупи. Цю виставу готували дуже ретельно, це відчувалося. І мої претензії стосуються рівня нашої оперної трупи в цілому, а не цієї конкретної прем’єри, тому не буду тут зупинятися на персоналіях. Зазначу лише, що контраст між окремими виконавцями був надто відчутний, аж до того, що не всіх було чутно за оркестром…

Сама постановка стала чи не першою прем’єрою останніх років десяти (власне, оперні прем’єри останнього десятиліття можна на пальцях перелічити. А ті, в яких можна було відзначити справді гідну роботу режисера, як у «Хитрому лисі» — й поготів), яка майже беззастережно мені сподобалась. Єдине, що дратувало — постійне совання і носіння через пів сцени конструкцій умеблювання кубла лиса Микити. Ця метушня виглядала, як на мене, дуже незграбно, збивала темпоритм і привертала забагато уваги. Припускаю, що на львівській сцені, яка компактніша за нашу, це відбувалося менш помітно і більш динамічно, і там таке постановочне рішення було органічнішим.   І ще здалося, що трохи переборщили з димом, особливо під час другого перегляду. Часом все, окрім авансцени, розпливалося в тумані. Натомість прем’єра дуже приємно вразила сучасною й яскравою світловою партитурою. Це дуже тішить, бо саме світло протягом останніх сезонів було однією з найслабших ланок наших вистав, тому що відповідна апаратура давно потребувала капітального оновлення. А як ефектно з’являлися в яскравому ореолі променів світла зі свого підземного леговища під сценою колоритні Лев і Левиця! Найцікавіше, як на мене, постановочне рішення цієї вистави! От повітряні гімнастки мене не особливо вразили, оскільки їх поява на сцені ніяк сюжетно не обумовлена і просто додає видовищності і екзотики і без того яскравій і цікавій виставі. Маю передчуття, що з плином часу ці не обов’язкові циркові «спецефекти» спіткає доля танцю живота з «Корсара» або відеопроекції з останньої дії «Травіати». Без жодної шкоди для вистави.

Окремого і дуже схвального відгуку, на мою думку, вартують костюми і грим. Дуже колоритні і виразні, але при цьому не переобтяжені нарочитим натуралізмом, без кричущих кольорів і  недоречної «мультяшності». Особливої уваги заслуговують незвичайні каркасні головні убори у вигляді обрисів звіриних голів, які робили персонажів легко пізнаваними, але виглядали легко і не затіняли обличчя артистів. Зроблено з великим смаком і почуттям міри! Глядачі, що завітали на відкриття нинішнього сезону, мали змогу роздивитися все це зблизька на влаштованому в антракті концерту показі костюмів майбутньої прем’єри.

Ця вистава стала для абсолютної більшості дніпровських глядачів (мені особисто поталанило ще побувати на прем’єрі вже згадуваної тут «Одержимої» в Національній музичній академії) першим знайомством з сучасною українською оперою.  Знайомством довгоочікуваним і, безперечно, надзвичайно цікавим.  Сподіваюся, що вистава матиме тривалу й успішну сценічну історію. І що цей яскравий старт сезону матиме продовження, і національний репертуар нарешті посяде належне місце в афіші нашого театру.

Парадокс успішної прем’єри