Людство за свою історію винайшло чимало знарядь для максимально ефективного взаємознищення. Але одним з найефективніших засобів впливу й підкорення була й залишається саме культура. Та сама, що, на переконання багатьох людей, є загальнолюдським надбанням і перебуває поза політикою.

Дуже наївно. Ніде й ніколи не існувало митців, які жили поза культурними, світоглядними, побутовими впливами свого часу, своєї державної ідеології, традицій і стереотипів. Геніальний Чайковський, в якого певна частина нашої навколокультурної спільноти фанатично вишукує українське коріння в родоводі і малоросійські мотиви в творчості, був за своїми переконаннями великоросом і монархістом. Послухайте його «Мазепу», знайдете весь набір імперських наративів. А музика справді геніальна і просочена українськими мотивами.

Культура насправді страшна зброя. Вона знищує духовно, асимілює, знецінює і поглинає. Насправді вся людська цивілізація то історія поглинання культур. Кожна намагається нав’язати свої звичаї, традиції, мову, віру, мистецтво. Не стану нагадувати, як кочові племена руйнували давні держави, скільки самобутніх культур знищили європейські колонізатори. Маємо значно ближчу нам і набагато актуальнішу тему багатовікового і далеко не рівноправного співіснування власної культури з культурою російською. Історію заборон, репресій, нав’язування комплексу меншовартості, штучного зближення культур за рахунок зросійщення і вихолощення всього українського.

Згадайте, після утворення союзу влада заходилася «розвивати» культурну сферу. В національних республіках постворювали театри, філармонії. У кожної з’явилися національні опери, балети. Біда лише в тому, що воно не виникало на справжньому національному культурному підгрунті, а штучно генерувалося за єдиною моделлю, калькованою з імперської культурної спадщини. Таким чином утворювався єдиний культурний простір, в якому національній самобутності залишили роль таких собі орієнтальних мотивів. Екзотики для туристів. Все мало наслідувати російську традицію, будуватися й розвиватися виключно за імперським зразком. Бути блідою і нецікавою копією російської культури.

Згадати хоча б оперу М. Лисенка «Тарас Бульба», яку в радянських редакціях безжально нівечили, заганяючи в рамки соцреалізму лібрето, а музику підганяючи під шаблонні традиції руського симфонізму. Чайковський геній, хто ж заперечує. Але це не значить, що всі мають бути його поганими копіями.

Або радянські шкільні підручники з української літератури. Їх нав’язливий акцент на зв’язки українських письменників з Росією, на вплив російської літератури… Ніби більше ніяких культурних впливів не могло бути. Мені в університеті, на факультеті української філології, вже за часів незалежності викладали окремий курс російської мови й літератури. Решта йшла скопом в курсі зарубіжної літератури. Досі пам’ятаю прикрий інцидент, коли мого однокурсника, що спізнився на заняття з тієї самої російської літератури, виставили з аудиторії через те, що він запитав дозволу увійти українською мовою. Пані ця нам більше не викладала, курс у нас з був затятий, але ж працювати в університеті залишилася… Разом із переконанням, що українській мові в Україні місце лише на уроках української мови та літератури і у виступах фольклорних колективів. А ще пригадую, скільки моїх однокласників були звільнені від вивчення української мови і байдикували на цих уроках. У них було, зрозуміло, менше домашніх завдань, тому решта учнів не могли не почуватися скривдженими. І не перейнятися ставленням до українського як до вторинного, необов’язкового, потрібного лише на уроці двічі на тиждень.

Зараз освіту формально ніби перевели на українську. Але поза заняттями учні, студенти, викладачі часто спілкуються російською. Звично, зручно, всі довкола так говорять, соромно говорити суржиком, — тисяча і одна причина, аби лише не українською. Досі чую, як в парку лунають російськомовні дитячі пісеньки. В соцмережах поширюються російськомовні цитати, вірші, кадри з радянського кінематографа. Глядачі сумують за балетами Чайковського. Все воно на перший погляд нібито безневинне, далеке від політики, але, споживаючи цей контент, незалежно від його мистецького рівня, ми несвідомо продовжуємо залишатися в імперському культурному просторі. Забуваючи, що Російська імперія, а потім і Радянський Союз давно перетворили культуру на потужну зброю експансії й асиміляції. І сучасна Росія продовжує використовувати цю зброю.

Генерація людей, які зросли на совковій уніфікованій псевдокультурі, нікуди не поділася. І продовжує поповнюватись молодими йолопами, які не замислюючись споживають цей культурний продукт. Так, там чимало шедеврів. Навіть у тоталітарних і людожерських режимах митці продовжують їх творити. Але загалом воно шкодить. Заважає усвідомити власну культурну ідентичність, спотворює уявлення про нашу культуру, традиції. Культивує комплекс меншовартості всього українського. А найголовніше — сприяє збереженню спільного культурного простору з ворогом. Думаю, людей, які досі не усвідомили, хто нам ворог, нині абсолютна меншість. А от тих, хто досі не зрозумів до чого тут наше вимушене спільне історичне, культурне, побутове минуле, значно більше. Хто досі продовжує підтримувати совкові традиції і споживати совковий маскульт і породжену ним огидну шароварщину. На жаль, сприяють цьому і наші культурні діячі. Чого варті хоча б так звані «українські» напів естрадні концертні програми на сцені нашого оперного, зроблені в стилістиці святкових концертів каналу УТ-1. Причому наслідують не лише стилістику, але й репертуар. Або мюзикл «Сорочинський ярмарок», де продовжують просувати образ українця як недорікуватого гуляки, персонажа гоголівських малоросійських анекдотів.

Ми все ще занадто міцно прив’язані до імперської культури. Кожен знає Пушкіна, Чехова, Чайковського, фільми Рязанова, пісні Пугачової … Список нескінченний. Молодше покоління знає російських лідерів думок із соцмереж. А поруч, наприклад, є ще Польща, з якою у нас також спільне історичне минуле і суперечливе сприйняття цієї історії, взаємні культурні впливи. А що ми знаємо про польську культуру, окрім хіба Міцкевича й Шопена? І тих не кожен пересічний українець згадає… У більшості з нас штучно сформованицй викривлений російськоцентричний світогляд. А у світі існує й інше кіно, книги, картини. Не треба довго шукати прикладів: навіть ці записки, проєкт абсолютно неприбутковий, донедавна писалися російською в розрахунку на суттєво більшу читацьку аудиторію…

І для багатьох наших співгромадян це, на жаль, звична зона комфорту. Вони не прагнуть пізнати ані справжню власну, ані інші культури, продовжують читати російських авторів, дивитися й розбирати на цитати радянське кіно, слухати «руський шансон», ностальгувати за радянськими святами і російським балетом. Втім, танцівників і балетоманів ще можна зрозуміти, бо тут справді репертуарна криза, бо більшість балетів пов’язані саме з Росією. Обиватель продовжує жити в звичній культурній парадигмі, тобто під впливом російських архетипів.

Всьому світу, насамперед США і Європі, в цьому плані простіше. Культурна експансія Росії не загрожує їм мовною асиміляцією. Вони в англомовному сегменті, в них є ще й інші культурні обрії. Їх століттями штучно не замикали лише на російське, Москва не була і не буде для них вінцем кар’єри, як це десятиліттями було в Україні.

Десятиліттями бути свідомим українцем в Україні було просто небезпечно. Ярлик українофіла, а пізніше — українського буржуазного націоналіста був не просто тавром, яке унеможливлювало успішне кар’єрне просування, а прямою загрозою свободі і навіть життю. І весь цей час в Україні були цілі генерації митців, які продовжували творити українське й українською, хоча система нещадно їх нищила. Ми ще досі не усвідомлюємо наслідки цієї політики і справжні масштаби наших втрат як від фізичного винищення й переслідування наших митців, так і від їх асиміляції і зросійщення. Кожен мав право вибору: інтегруватись в совкову культурну парадигму чи постійно мати проблеми з самореалізацією і жити в постійній небезпеці. Нікого не дивує той цікавий факт, що в Радянському Союзі не існувало російських буржуазних націоналістів?

Мене все більше турбують думки про те, як розірвати це ганебне замкнене коло. Як важливо займатися просвітою. Щоб обиватель знав не лише Пушкіна і Чехова. Щоб знищити ці стереотипи. Щоб уникнути страшної небезпеки знов пірнути з головою в ностальгійне совкове болото.

Я теж значною мірою продукт радянського і пострадянського виховання й освіти. І розумію, що жодна держава, жодна просвіта нічого не вдіє, якщо не почати з себе. Просто перестати спілкуватися російською. Здолати в собі виховану дівчинку, змалечку навчену відповідати тією мовою, якою до неї звернулися. Часи толерантності скінчилися 24.02.22. Не поширювати російськомовний контент в мережі. Без винятків для власних давніх дописів і навіть віршів. Вивчати українське мистецтво, традиції, звичаї, історію. Шукати першоджерела, а не спотворену шароварну виставкову експозицію, на яку імперія перетворювала національні культури. Обирати україномовний контент, українські переклади зарубіжної літератури (з останніми в мене особисто проблема: не задовольняє рівень, страшенно дратують русизми й кальки). Вдосконалювати мовну культуру, тим паче, що всі словники й довідники зараз доступні у смартфоні. Перевірити наголос, правопис, уточнити значення слова можна за пару хвилин. Починати з себе і намагатися тягти за собою тих, хто поруч. Це може кожен відповідальний громадянин.

А що ж держава? А держава, як на мене, має забезпечити незаперечне домінування української мови, вітчизняного україномовного культурного та мистецького продукту. Забезпечити належний рівень викладання української мови, історії, літератури. І ще — англійської, володіння якою суттєво розширить можливості і конкурентоспроможність українців у всьому світі. І ще максимально ускладнити, якщо вже не вдається наглухо перекрити, всі канали російського впливу. Фільми, книги, гастролі, публічне виконання російських творів. Якщо комусь кортить, нехай купує за великі гроші для власного споживання. І натомість забезпечити режим максимального сприяння українським мистецьким і культурним проєктам. Знов-таки, якщо хтось хоче створювати продукт іншими мовами — власним коштом або за рахунок меценатів. Ви коли-небудь бачили, щоб німці на державному рівні спонсорували видання французьких книжок і навпаки? То чому в нас це має працювати інакше? Російський ринок має стати максимально недоступним для наших митців перш за все з етичних і репутаційних міркувань. Зрозуміло, що за обсягом цільової аудиторії і прибутковістю україномовний продукт не в змозі конкурувати з аналогічним російськомовним. І завдяки нашій штучно створеній спільній культурній спадщині, нашій тотальній зросійщеності і комплексу меншовартості щодо всього національного туди нашим діячам значно простіше інтегруватися. Тому зробити український вибір єдино прийнятним має допомогти держава. Грантами, цільовою підтримкою, стимуляцією меценатства і спонсорства вітчизняних проєктів. І тільки після відродження власної культури, мінімум через пару десятиліть можливо поступово звертатися до кращих набутків російського мистецтва. Тих, які витримають конкуренцію на рівних з набутками інших культур.

Головне знов не пірнути в таке любе багатьом звичне постсовкове культурне болото. Бо то шлях в нікуди. Треба відроджувати справді своє, самобутнє. Воно вціліло. Воно має неймовірний потенціал для подальшого розвитку. І значно багатше і різноманітніше за офіціозний шароварний постсовковий мейнстрім.

Час ламати культурні шаблони, які шкодять нашому поступу.