На перший погляд, дивний парадокс. Стільки років чекати, коли ж в репертуарі театру нарешті знову з’явиться українська опера. Ламати списи, намагаючись переконати адміністрацію у необхідності активніше звертатися до національного репертуару. Дочекатися нарешті нової постановки «Запорожця за Дунаєм». Прийти на довгоочікувану прем’єру опери, з якою пов’язано стільки дорогих мені дитячих спогадів, і не відчути нічого, окрім прикрого розчарування. Ось так коротко можна описати моє враження від нашого нового «Запорожця…».

Дивує, що прем’єру поставили саме зараз, коли пів трупи перебуває на гастролях в Британії, і виконавський ресурс дуже обмежений. До того ж репетиції відбувалися одночасно з підготовкою до виїзду ще однієї гастрольної групи до країн Балтії. В нас не настільки потужна трупа, щоб це не позначилося на рівні виконання, в чому ми і переконалися на прем’єрі.

Власне, це свідчить лише про те, що ставлення театральної адміністрації до національного репертуару не змінилося. В ньому не бачать перспективи ні в плані закордонних гастролей, ні в плані касового збору. Змінювати підходи до постановки національної музичної класики ніхто не збирається. В концертах української музики домінує естрада і заспівані популярні народні пісні. Стиль більшості цих заходів копіює совкові святкові концерти на телеканалі УТ-1. В репертуарі театру досі залишається «мюзикл» «Сорочинський ярмарок», що являє собою типовий зразок ганебного псевдоукраїнського явища — «малоросійський анекдот», до якого десятиліттями намагалися звести все українське. Традиції шароварщини процвітають.

Не стала винятком і наша прем’єра. Таке враження, що, плануючи постановку, ніхто не переймався питанням, для чого це робиться. Які сенси, які наративи несе вистава. Зробили черговий банальний водевіль в національних костюмах (костюми, до слова, чи не найкраще, що є у виставі) з примітивною режисурою. Постановка 1984 року, яка зійшла зі сцени десь у 2007-2008 роках, була значно змістовнішою і креативнішою.

Відкривається завіса, і перед глядачем постає настільки типовий сільський український краєвид, що аж очам боляче. Праворуч хата під солом’яною стріхою, ліворуч — віз, на тину рушники й глечики, під хатою мальви, соняхи і чомусь гарбузи. На заднику велика ріка. Універсальна декорація, на тлі якої можна з однаковим успіхом ставити будь-яку класичну українську мелодраму. Антураж не зміниться аж до знаменитої Молитви, коли з колосників спуститься зображення кам’яної церкви, обабіч якої в небі красуються дві картонні фігури ангелів. За загальним колоритом вся ця фінальна «краса» найбільше нагадує єлейні ілюстрації з агітаційної продукції свідків Ієгови. Кого зараз можна здивувати церквою на сцені? От якби таке зробили у вже згаданій виставі 1984 року, це був би сміливий креатив!

Якщо вже вдаватися до порівняння двох постановок, то за креативністю оформлення вистава 1984 року виграє з розгромним рахунком. Чого варта лише величезна фігура козака Мамая, що домінувала на сцені, під сінню якої відбувалася вся дія. Для епохи соцреалізму і тотального зросійщення це було дуже сміливе постановочне рішення. А от в ХХІ столітті, в  незалежній Україні, за повної відсутності цензурних обмежень, чомусь не спромоглися на щось більше, ніж звичайнісіньке сільське обійстя й церква… Так, все це дуже яскраве, гарно вималюване, але за своєю суттю банальне і безлике. І ніякі картонні ангели, лазерні проєкції і дим цього не сховають.

Напередодні прем’єри багато говорилося про повернення до авторського задуму, про переосмислення вистави, відхід від традиційних трактовок сюжету як жанрових побутових сцен в національному колориті… І справді, на початку вистави додали пролог — пісню кобзаря «Катерино, вража бабо, що ж ти наробила». Дуже промовисто й символічно, але… Не хотілося б розкидатися звинуваченнями в плагіаті, та аналогічний режисерський прийом використаний в Харківській постановці опери П.Чайковського «Мазепа», де на початку вистави у виконанні козака так само звучить пісня «Чорна рілля ізорана». Тим, хто, як я, бачив обидві вистави, разюча подібність постановочних рішень одразу впадає в око.

Потім показали бій на шаблях у виконанні артистів хору, який, мабуть, мав нагадати глядачу про славні козацькі звитяги, і щедро задимлену і досить понуру процесію, яка, за задумом постановників, мала означати відхід запорожців за Дунай, але мені особисто більше скидалася на алюзію з відомим біблійним сюжетом про вихід євреїв з Єгипту, а ще — зі знаменитою картиною Брейгеля «»Сліпі». Але гаразд, не всі глядачі мають таку багату уяву.

На цьому режисерський креатив вичерпався, і решта вистави звично звелася до жанрових побутових комічних і ліричних сцен в стилі «малоросійський анекдот» з патетичним фіналом на тлі вже згаданих ангелів над церквою. Але навіть тут, у порівнянні з попередньою постановкою, мені забракло характеру, яскравості, колоритності й соковитості образів. Не кажучи вже про те, що сама партитура опери виявилась нездоланним випробуванням для вокальних можливостей декого з виконавців  Мізансцени вийшли банальні, часом перевантажені дрібними деталями  і надмірним комікуванням. Карась, що поривається подарувати роздратованій Одарці зірваного під хатою соняшника… Одарка, що в пориві гніву накидається на гульвісу-чоловіка спершу з макогоном, а потім хапається ще й за граблі… Зустріч Оксани з Андрієм відбувається біля все тієї ж хати, момент потрапляння козака-перебіжчика в полон взагалі залишається за кадром, у фіналі глядачі бачать закоханих уже зі зв’язаними руками і мають самостійно здогадатися, що відбулося, бо про це навіть у програмці ані слова.

До речі, програмки зробили яскраві, з якісною поліграфією і гарними світлинами. І, як водиться, з купою граматичних помилок: «художник по костюмам», «повертаються з полю», «чи здасться їм здійснити свій намір»… І з досить суперечливою, як на мене, передмовою від імені директора-художнього керівника театру, в якій йдеться про актуальність основної теми опери в реаліях нашого часу.

Ось тут ми з паном директором рішуче розходимося в сприйнятті цього твору, і мабуть тому я так неоднозначно сприймаю нашого нового «Запорожця». Для мене основною темою цієї опери є зовсім не пасивна туга за покинутою батьківщиною. І, звісно, не бурхливі родинні баталії Карася. Запорожці в Османській імперії зовсім не були стражденними вигнанцями. Це була потужна військова сила, яка не лише воювала на боці османів, але й активно виборювала власний життєвий простір, зберігала внутрішню автономію. Аж настільки, що османи воліли не втручатися в усобиці між запорожцями і донськими козаками. Щоб пересвідчитися в цьому досить навіть побіжно переглянути історію Задунайської Січі в загальнодоступній Вікіпедії. Та й із самої вистави, попри весь псевдоісторизм, мелодраматизм і умовність лібрето, цілком очевидно, що запорожці були чималим клопотом для Султана, який мусив особисто вивчати їхні настрої, пильнувати, щоб не зчинили козаки якогось заколоту. Йдеться не просто про мрію про повернення до рідного краю, а готовність до боротьби за право жити вільно на своїй землі. Саме ця готовність, уособлена в тому числі і в образі досвідченого воїна Карася, і є головним аргументом на користь рішення султана дозволити козакам самим визначити своє майбутнє, а не намагатися підкорити їх силою. Саме на цьому, а не на тузі за батьківщиною мусить бути головний акцент постановки. І хоча я зазвичай категорично проти купюр в операх, саме цю виставу, як на мене, годилося б закінчити Молитвою. Це було б якраз співзвучно реаліям нинішнього часу. Пісня Оксани «Там за тихим за Дунаєм на землі є божий рай» ідеалізує очікування від повернення на рідну землю. Як і запорожців у ХVІІІ столітті, так і нинішніх українських біженців не чекає райське життя після повернення. І плекати в суспільстві нереалістичні сподівання, що все буде добре, щойно закінчиться війна, просто шкідливо. Нікуди не подінеться, на жаль, страшна руїна, пекучий біль втрат і необхідність заново будувати власний і суспільний добробут. Сам факт можливості безпечного повернення додому нічого не вирішить, доведеться важко працювати, аби відбудувати країну. Тому, як на мене, фіналом опери мала б бути саме піднесена й щира Молитва.

Саме тому часом викликав внутрішній спротив також режисерський підхід до ролі хору. Козацька маса мала б бути головним рушієм масових сцен, потужною пасіонарною силою. Та замість того громада ховається десь за тином Карасевого обійстя і на задньому плані сцени, виконуючи чисто декоративну функцію. В танцях, яких у виставі багато, щоправда активно задіяли й артистів хору. Мабуть, для того, щоб підтримати репутацію танцюючого хору, яку він отримав ще з часів постановки «Карміна бурана». І щоб у разі відсутності балету на час гастролей вистава не залишилась зовсім без танців. Мушу з прикрістю зазначити, що танцює наш хор часом краще, ніж звучить. Нагадаю, в попередній постановці цієї опери в той час, коли зараз громада боягузливо визирає з-за тину, очікуючи на рішення турецької влади, козаки ладнали на майдані гармати, готуючись силоміць здобувати свою волю й своє право вибору. Саме це мало б стати одним з найпотужніших наративів вистави в нинішніх реаліях, а не ситуативно виринати час від часу в тексті, бо ж з пісні, як кажуть, слова не викинеш…

В опері насправді є величезний і дуже актуальний змістовий шар. Потужний потенціал, який, на жаль, в нашій сценічній інтерпретації залишився десь на узбіччі. І навіть якщо інший склад виконавців зуміє вдихнути більше життя в образи героїв, підняти загальний рівень виконання вистави, на саму концепцію постановки це жодним чином не вплине.

Втім, і у нинішньому вигляді вистава матиме успіх у публіки. Вона є цілком комфортним дозвіллям для пересічного глядача, бо жодним чином не руйнує звичних стереотипів сприйняття, не ставить гострих питань, не порушує зону комфорту. Ті ж самі знайомі з дитинства образи. І ті ж самі згубні для української ідентичності і так само звичні нарративи, приховані за зовні безневинною картинкою. Але про це пересічний глядач не замислюється. Звик споживати все, що йому пропонують чи то зі сцени, чи то з телеекрану. Але ті, хто береться створювати новий український мистецький продукт, мусили б про це дбати, а не вкладати дорогоцінні творчі (та і фінансові також) ресурси у плекання й примноження сумнозвісної сценічної традиції малоросійського анекдоту.