Дніпроопера повернула на сцену популярний серед публіки балет «Ніч перед Різдвом»  за мотивами загальновідомого гоголівського сюжету. Долю петербурзької картини при цьому вирішили радикально, повністю вилучивши її з вистави. Раніше подібна доля спіткала не менш популярну постановку «Великий вальс», перша дія якої відбувається у російському Петербурзі. Щоправда, в цьому випадку через деякий час частину хореографічного тексту першої дії використали для створення прологу. Здавалось би, нічого особливого, нові редакції вистав, зумовлені вимогами нашої суворої воєнної реальності.

Схоже, з усього неосяжного штучно насадженого масиву імперської культурної спадщини нам найскладніше відмовитися саме від Гоголя. Перш за все з його творами на українську тематику. Надто міцно вони вписані в культурний простір майже кожного з нас завдяки фільмам і театральним постановкам. Протягом десятиліть це була майже єдина дозволена література на позитиві, де українці не подавалися неодмінно пригнобленими, пригніченими і приниженими. Зверхньо поблажливої тональності опису туземної екзотики в цих творах ми досі здебільшого воліємо не помічати.

Нас десятиліттями виховували в парадигмі верховенства однієї самопроголошеної великої культури. І це почуття меншовартості надто глибоко сидить в підсвідомості. І десь на рівні підсвідомості ми досі пишаємось кожним зверненням діячів цієї культури до української тематики, сприймаючи це як комплімент собі, як акт визнання нашої суб’єктності. Кілька століть існування в тіні, асиміляції, утисків і заборон не минулися безслідно. Маємо покоління людей, які міцно засвоїли імперські наративи про ту велику культуру, без якої ніяк. Які досі не хочуть відпускати ту казкову жар-птицю своєї причетності до чогось, в їх розумінні, великого і величного.  Вперто чіпляються за свої стереотипи, за «Лускунчика», радянські фільми й мультики, російські пісні… І, що найнебезпечніше, долучають до них нові й нові покоління українців, нав’язуючи їм застарілі, в кращому разі, застарілі життєві установки й гендерні стереотипи, а то й відверту імперську пропаганду. Нескінченно відтворюючи спільний культурний простір, ті точки дотику, які потім ворог перетворює на потужні важелі впливу. Не помічаючи, що та уявна казкова жар-птиця насправді нищівний вогонь, що випалює національну ідентичність, знецінює чужі мови, традиції, культурні здобутки.

Доходить до абсурду. Навіть визнаючи необхідність відмови від російського культурного продукту, ми прагнемо якщо вже ніяк не можна втримати той хвіст жар-птиці, хоча б пір’я з нього наскубти. Будь-що лишити в нашому культурному просторі Гоголя, Булгакова, Чайковського, Рєпіна. Список можна продовжувати безкінечно. Апелюємо до українських мотивів у творчості, українського коріння, факту народження або проживання в Україні… Тут теж неозоре поле для дискусій і примітивних маніпуляцій. Забуваючи, що історично, принаймні протягом останніх 300 років, українство — то свідомий вибір, а не просто факт народження чи походження. Вибір часто непростий і навіть небезпечний. За цей вибір сотні наших митців сплатили найвищу ціну. За нього просто зараз ту ж страшну ціну сплачують наші військові.

А тим часом в наших театрах продовжують ставити Гоголя. Наші балетні трупи везуть на гастролі російські балети. В центрі Дніпра вуличні музиканти жебракують, співаючи російські пісні, і десятки перехожих не виявляють жодних ознак обурення. І при цьому ми дорікаємо провідним театрам світу за їх небажання відмовитися, скажімо, від постановок російської опери чи від балетів Чайковського. Всюди подвійні стандарти. Бо український мистецький продукт наразі потребує величезних інвестицій в його створення і подальше просування, а незліченні і не надто перебірливі ділки від мистецтва хочуть заробити. Байдуже на чому. Якщо світ готовий купувати «Лебедине озеро», знайдеться той, хто охоче його продасть. Якщо більшість публіки охоче аплодує звичній шароварщині, наші академічні драматичні театри й надалі її плекатимуть. Мене досі пересмикує від самої згадки про мюзикли на гоголівський сюжет місцевого виробництва, але ж публіка на це йде… І заради каси наші театри готові потурати невибагливим смакам пересічного глядача, який звик вважати цей несмак і кітч українською культурою.

З балетом, як на мене найбільша проблема, бо переважна більшість його популярного репертуару має російський бекграунд. Так, після повномасштабного вторгнення з афіш наших театрів зникли прізвища російських композиторів. Але виник непублічний конценсус щодо, наприклад, «Дон Кіхота», «Пахіти» й «Шопеніани». Балетна спільнота воліє не акцентувати увагу на російському походженні цих балетів, щоб не залишитись зовсім без класичного репертуару, а пересічний глядач не настільки глибоко обізнаний з історією їх створення. Хоча в тому ж «Дон Кіхоті», вітчизняні постановки якого базуються на хореографії росіянина Горського, не російського хіба що сюжет, літературне першоджерело та прізвище автора музики, який, втім, перебував на службі в імператорських театрах.

Якщо ми хочемо не просто вижити, а зберегти свою українську ідентичність, час перестати бути маленькими людьми, від яких нічого не залежить. Час припинити потурати своїм ностальгійним поривам і маленьким слабкостям. Зрозуміти, що найменше толерування російського культурного продукту, аж до репостів російськомовних мемів чи цитат із радянських фільмів, перегляду російського ютубу, ба навіть поширення власного російськомовного контенту, посилює зросійщення нашого простору. Російського довкіл і так занадто багато, щоб ще й ми самі зараз цей потік примножували! Ми правда хочемо, щоб наступні покоління українців мали, як і їхні діди і батьки, спільні дитячі враження і спогади з росіянами? Якщо так, то можна й далі згодовувати малечі радянські мультики, по саме нікуди нафаршированих пропагандою богатирів, на перший погляд безневинних лунтиків, Машу, смішариків. А потім дивуватися, що звідкись беруться колаборанти й «одін народ»…