30 червня Дніпроопера завершила свій ювілейний театральний сезон черговим гранд-концертом. Скільки вже було тих гранд… із найрізноманітніших нагод — і не пригадати. Нічого не вдієш, з креативом в плані назв заходів у нас або зашквар, або зовсім зле. Наприклад, прем’єру «Лісової пісні» тричі продали довірливій публіці під різними назвами (втім, там йшлося швидше не про надлишок креативу, а про дивовижну спроможність нашого театру потрапляти в історію, причому не творчими здобутками), а от концерти урочисті у нас майже всі гранд. І майже всі мов під копірку. Втім, нинішній вигідно вирізнявся в цій череді заздалегідь оголошеною програмою, наявністю програмок, хоч і видрукуваних абияк, і приємним сюрпризом у вигляді живого оркестру в фоє театру перед початком. Все решта було як завжди: аншлаг, довгий і галасливий процес розсаджування запізнілих глядачів, задуха, купа дрібних дітей на довжелезному і зовсім не дитячому заході, невимкнені телефони… І це ще нам поталанило проскочити поміж тривогами. І, на щастя, не справдилися побоювання щодо можливого вимкнення світла. Адже після нещодавнього прикрого фіаско з «Аїдою», яке показало, що театр не готовий до подібного сценарію і не має достатніх альтернативних джерел живлення, постійні глядачі зазирнули в графік відключень і отримали додатковий привід понервувати. Але сезон таки закрили без пригод, що вже велике досягнення в наші складні часи.

Концертна програма складалася з балетного і оперного відділень. Цього разу, на щастя, обійшлися не тільки без попси, якщо не рахувати фінальної «Заспіваймо пісню за Україну», а й без так званого «легкого жанру», який у виконанні нашої трупи мені особисто майже завжди слухати невимовно важко. Відкрила концерт вже традиційно увертюра до опери М.Лисенка «Тарас Бульба». І тут на мене чекало перше прикре розчарування. Коли сидиш у партері, хор з бокових балконів звучить чудово. А от для глядачів на балконі за такого розташування хору, на жаль, нюанси нашої акустики перетворюють спів на глухий невиразний гул.

Балетне відділення практично повторювало програму надзвичайно вдалого Гала-концерту артистів балету, що відбувся на початку червня, за винятком гранд-тарантели і великого класичного па-де-де на музику Обера. Замість них ми побачили монолог Кармен із балету «Сarmen & Jose» у виконанні М.Лоленко (після цього концертного виступу мені би було цікаво побачити її дебют у цьому балеті, хоч я і не люблю цю постановку) і традиційне гран-па із «Дон Кіхота» у виконанні І.Байтлер і С.Зданського, яке є невід’ємною частиною переважної більшості подібних  концертів. Слід зазначити, що кордебалет у першому номері програми — вальсі годинників з балету «Копелія» цього разу майже не дав приводів для нарікань. Докладно зупинятися на кожному з номерів не буду, оскільки про них уже йшлося у моїй попередній замітці. Приємно, що у цій частині концерту ми побачили нарешті креативний підхід!

Хотілося б нарешті мати нагоду сказати те саме і про оперну частину програми, але, на жаль, тут нічого не змінилося. Єдиним новим номером була дуже яскрава арія принцеси де Буйон з опери Ф.Чілеа «Адріана Лекуврер», що вперше прозвучала на нашій сцені у виконанні О.Ус. І ще відносно свіже враження справили віртуозні куплети Олімпії з «Казок Гофмана», що кілька сезонів тому вже були окрасою наших концертних програм у виконанні Н.Деканенко, які цього разу прозвучали у виконанні С.Сороки. Не можу сказати, щоб це виконання було досконалим, але це принаймні спроба зробити щось нове. І якщо цілих три номери з «Тоски» на завершення другого відділення концерту видаються мені цілком доречними, бо презентують публіці останню велику оперну прем’єру театру (не можу не відзначити надзвичайно вдалу арію Каварадоссі у виконанні Т.Парулави), то нащо аж стільки «Богеми», до того ж у вкрай невдалому режисерському рішенні, — для мене особисто загадка. Яскравий вальс Мюзетти зовсім загубився в сценічній метушні, дует Рудольфа і Марселя, яких навіщось розіпхали в протилежні кутки сцени, викликав у мене дуже дивне відчуття. Те, що добре сприймається в контексті вистави, далеко не завжди годиться для концертного виконання у вигляді повного відтворення багатолюдної мізансцени. Окрім «Богеми», були ще так само неодмінні бріндізі з «Травіати», дует Карася і Одарки із «Запорожця за Дунаєм», хор із «Набукко», дует Мікаели і Хозе (ну, це, принаймні, звучить в наших концертах не так часто, як уже нав’язлий в зубах квінтет контрабандистів, без якого на цей раз таки обійшлися) і хабанера із «Кармен», куплети Мефістофеля, які цього разу безнадійно заглушив занадто голосний оркестр, дует Адіни і Дулькамари з «Любовного напою», що, як на мене, був найслабшим за рівнем виконання, на тлі решти номерів. Ще однією прикрою несподіванкою стали досить грубі купюри  в кількох номерах, зроблені, вочевидь, для того, щоб вмістити такий масштабний концерт в прийнятні часові рамки. Дуже шкода, що в такій великій концертній програмі в черговий раз знайшлося місце лише для трьох номерів національного репертуару, і що ніхто не переймався у цьому випадку розширенням творчих обріїв. Але це вже, схоже, цілком свідома репертуарна політика. Зате концерт дав нагоду зайвий раз оцінити універсальність костюмів хору із «Травіати», які в контексті вистави видаються мені вкрай невдалими, зате успішно вписуються майже всюди: хоч в строкатий натовп паризького Латинського кварталу з «Богеми, хоч в хор працівниць тютюнової фабрики з «Кармен»… За загальним враженням оперна програма концерту стала просто ше однією в довгій і дуже одноманітній низці подібних гранд-концертів. Свіжого вітру, або хоча б вдалих режисерських рішень у подачі матеріалу, схоже, нам тут чекати ще дуже довго.

Ось на такій ноті пішов для мене в історію 50-й ювілейний сезон Дніпропера. Лишається лише сподіватися, що щось таки зміниться на краще в новому сезоні, початок якого вже зовсім близько. Головне, що театр, попри всі очевидні складнощі воєнного часу і давні проблеми, які, на жаль, нікуди не поділися ще з довоєнних часів, продовжує жити. Чекаю на нову зустріч у 51-му сезоні!