Наш оперний, який у міжсезоння нарешті  перестав бути Дніпропетровьким, представив першу прем’єру ювілейного 50-го театрального сезону — оперу Івана Небесного «Хитрий лис» (лібрето Василя Вовкуна за казкою І.Франка «Лис Микита»). Постановка стала першим для нашого театру досвідом творчої колаборації  з Львівською оперою, на замовлення якої у 2019 році був написаний цей твір. І першою за понад 30 років прем’єрою сучасної української опери у Дніпрі. Подія справді історична.

Вперше ця опера побачила світ рампи у 2020 році у Львові. І от через три роки В.Вовкун переніс цю постановку на нашу сцену. Особисто я тішуся насамперед тим, що театр нарешті звертається до національного репертуару. І що оперний нарешті, чи не вперше на моїй пам’яті, перестає бути театром одного режисера-постановника. Яким би талановитим не був митець, така творча монополія врешті-решт призводить до кризи.

Українська опера, десятиліттями затиснута в тісні цензурні лещата соцреалізму і традицій «руського симфонізму», мусить нині торувати нові шляхи, шукати нові теми і форми.  На жаль, тридцять років української незалежності мало позначилися на репертуарі вітчизняних оперних театрів. Мені особисто вдалося пригадати лише чотири нові опери, які побачили світло рампи — «Катерина» Родіна, «Вишиваний король України» Загайкевич, «Одержима» Волинського і наш тепер уже спільний зі Львовом Лис. Театри в основному продовжували експлуатувати популярний італійський репертуар (хоча траплялися і приємні винятки, зокрема постановка «Лоенгріна» у Львові і передвоєнна прем’єра «Попелюшки» Масне на Харківській сцені), а вітчизняна опера була представлена майже виключно старими постановками «Запорожця за Дунаєм» (тут знов-таки єдиним винятком серед шести вітчизняних оперних театрів був Львів, який має в своєму репертуарі «Украдене щастя» Мейтуса і першим з усіх замовив нову оперу українському композитору). І тільки зараз нарешті виник запит на переосмислення класики вітчизняного національного репертуару і постановки нової української опери. Нагадаю, що у Дніпрі років 15 поспіль, аж до березня минулого року, не було в афіші жодної української опери. Єдиний виняток — концертне виконання «Назара Стодолі» Данькевича.

Вперше музика Івана Небесного прозвучала в нашому оперному ще минулого сезону, коли оркестр під орудою В.Коваля виконав його «Різдвяні симфонізми». Це також було непересічною подією нашого театрального життя, оскільки української музики у нас виконують вкрай мало. В тому ж сезоні відбулася і перша за весь час незалежності України прем’єра української опери. Все це більш ніж яскраво показує ставлення до національного репертуару, про який у нас часто говорять, але рідко виконують, якщо не рахувати нав’язлої в зубах попси на кшталт «Соколят» або «Чорнобривців». Наприклад, в оперному відділенні цьогорічного концерту на честь відкриття сезону для національного репертуару взагалі не знайшлося місця. Хочеться сподіватися, що дві нові постановки українських опер сприятимуть виправленню цієї ганебної ситуації. Принаймні, їх декорації, костюми і сценографія точно виграватимуть на тлі решти наших опер, більшість яких поставлені ще у 80-90-х роках минулого століття.

За два перегляди досить складно, принаймні для мене, оцінити всі нюанси нової опери, але в цілому музика мені припала до душі. І сподобалася б ще більше, якби в опері переважали саме притаманні цьому жанру виразні засоби. Як на мій смак, дещо забагато розмовних реплік, вигуків, монологів тощо. Мені хотілося більше співу. Зате справжньою родзинкою музичної партитури стали цимбали, бандура, шарманка і, найголовніше, трембіта,  справжня екзотика для нашого регіону, причому не сховані в надрах оркестрової ями, а органічно вплетені в сценічне дійство. Актуальний на всі часи і незвичний для оперної сцени алегоричний сюжет, пронизаний знайомими з дитинства казковими мотивами, які набувають несподівано злободенного змісту, яскраві впізнавані персонажі роблять оперу надзвичайно близькою нашому сьогоденню, викликають жвавий відгук публіки. Що ж до якості виконання, то воно яскраво демонструє нинішній максимум можливостей нашої оперної трупи. Цю виставу готували дуже ретельно, це відчувалося. І мої претензії стосуються рівня нашої оперної трупи в цілому, а не цієї конкретної прем’єри, тому не буду тут зупинятися на персоналіях. Зазначу лише, що контраст між окремими виконавцями був надто відчутний, аж до того, що не всіх було чутно за оркестром…

Сама постановка стала чи не першою прем’єрою останніх років десяти (власне, оперні прем’єри останнього десятиліття можна на пальцях перелічити. А ті, в яких можна було відзначити справді гідну роботу режисера, як у «Хитрому лисі» — й поготів), яка майже беззастережно мені сподобалась. Єдине, що дратувало — постійне совання і носіння через пів сцени конструкцій умеблювання кубла лиса Микити. Ця метушня виглядала, як на мене, дуже незграбно, збивала темпоритм і привертала забагато уваги. Припускаю, що на львівській сцені, яка компактніша за нашу, це відбувалося менш помітно і більш динамічно, і там таке постановочне рішення було органічнішим.   І ще здалося, що трохи переборщили з димом, особливо під час другого перегляду. Часом все, окрім авансцени, розпливалося в тумані. Натомість прем’єра дуже приємно вразила сучасною й яскравою світловою партитурою. Це дуже тішить, бо саме світло протягом останніх сезонів було однією з найслабших ланок наших вистав, тому що відповідна апаратура давно потребувала капітального оновлення. А як ефектно з’являлися в яскравому ореолі променів світла зі свого підземного леговища під сценою колоритні Лев і Левиця! Найцікавіше, як на мене, постановочне рішення цієї вистави! От повітряні гімнастки мене не особливо вразили, оскільки їх поява на сцені ніяк сюжетно не обумовлена і просто додає видовищності і екзотики і без того яскравій і цікавій виставі. Маю передчуття, що з плином часу ці не обов’язкові циркові «спецефекти» спіткає доля танцю живота з «Корсара» або відеопроекції з останньої дії «Травіати». Без жодної шкоди для вистави.

Окремого і дуже схвального відгуку, на мою думку, вартують костюми і грим. Дуже колоритні і виразні, але при цьому не переобтяжені нарочитим натуралізмом, без кричущих кольорів і  недоречної «мультяшності». Особливої уваги заслуговують незвичайні каркасні головні убори у вигляді обрисів звіриних голів, які робили персонажів легко пізнаваними, але виглядали легко і не затіняли обличчя артистів. Зроблено з великим смаком і почуттям міри! Глядачі, що завітали на відкриття нинішнього сезону, мали змогу роздивитися все це зблизька на влаштованому в антракті концерту показі костюмів майбутньої прем’єри.

Ця вистава стала для абсолютної більшості дніпровських глядачів (мені особисто поталанило ще побувати на прем’єрі вже згадуваної тут «Одержимої» в Національній музичній академії) першим знайомством з сучасною українською оперою.  Знайомством довгоочікуваним і, безперечно, надзвичайно цікавим.  Сподіваюся, що вистава матиме тривалу й успішну сценічну історію. І що цей яскравий старт сезону матиме продовження, і національний репертуар нарешті посяде належне місце в афіші нашого театру.