24.02.2022 року стало не лише трагічною датою в історії нашої держави, але й, дуже хочеться вірити, точкою неповернення для української культури й освіти. Початком її остаточного вивільнення від десятиліттями нав’язуваного комплексу меншовартості і патерналітського впливу імперської російської і радянської культурної спадщини. Ми нарешті позбуваємося всього, пов’язаного з країною-агресором, в топоніміці, в шкільних програмах, в репертуарах театрів. Процес цей іде нелегко, викликаючи шалений спротив прихильників ієзуїтської тези «культура поза політикою» і консервативної частини мистецької спільноти, яка боїться будь-яких змін.
Нова загальнонаціональна тенденція вже призвела до помітних змін у культурному середовищі. Твори російських митців зникли з афіш вітчизняних театрів і філармоній, українські митці здебільшого відмовляються від виконання їх і за кордоном.
Але якщо в репертуарі більшості драматичних театрів, опери і філармоній російські твори становили хоча і вагому, але не переважну частку афіші, то балет опинився у досить скрутному становищі. Протягом десятиліть репертуар усіх наших класичних балетних труп тримався на трьох китах, які безвідмовно забезпечували успіх у публіки, касовий збір і гастрольні перспективи. Йдеться, як більшість балетоманів вже здогадалася, про шедеври П.Чайковського — «Лебедине озеро», «Лускунчик» і «Спляча красуня», без яких ще пів року тому не можна було уявити афішу жодного з наших оперних. І які тепер, із цілком зрозумілих причин, надовго викреслені з репертуару.
Але це тільки верхівка айсберга. Насправді, за нечиселенними і малопопулярними серед широкого глядацького загалу винятками, афіша українського балетного театру складалася переважно з творів класичної спадщини, створених у Російській Імперії, якщо не на музику російських композиторів, то російськими хореографами. Окрім уже згаданої тріади Чайковського, в репертуарі більшості наших театрів є, наприклад, «Дон Кіхот» і «Баядерка» Л.Мінкуса. І вилучати їх з афіші не поспішають, в Одесі навіть нещодавно презентували нову редакцію «Дон Кіхота». Так, автор музики цих балетів австрієць чеського походження. Але обидві балетні музичні партитури створено ним у Росії, для дирекції імператорських театрів. І перебував він там не в статусі вільного художника, а на службі государевій. Хореографію обох шедеврів створив ще один іноземець на службі в імперії — француз Маріус Петіпа, який, варто зазначити, взагалі доклався практично до всього репертуару, відомого зараз як балети класичної спадщини, включно з такими шедеврами як «Жізель» і «Корсар». А звична нам редакція «Дон Кіхота» взагалі створена у Москві балетмейстером О. Горським. Така ж історія і з балетом «Шопеніана»: фортепіанні п’єси польського композитора Ф. Шопена, на музику яких створено балет, оркестровані російським композитором О.Глазуновим, а хореографія належить ще одному росіянину — М.Фокіну.
То виходить, що тут панує політика подвійних стандартів? І жертвою голосно задекларованої відмови від російського репертуару стали лише балети Чайковського? Найпопулярніші, російське походження яких очевидне навіть далеким від балетного мистецтва людям. Ну і ще, схоже, «Раймонда» вже згаданого Глазунова, яка і так нечасто з’являлася на сцені НОУ, «Спартак» Хачатуряна, хореографія якого належить росіянину Григоровичу (саме вона була основою більшості вітчизняних постановок цього балету, хоча існує ще й постановка Якобсона) і балети Прокоф’єва. Принаймні, саме такі тенденції можна помітити, вивчивши останні афіші наших театрів, які відновили свою роботу.
Звісно, пересічний глядач, який у нас не привчений заглиблюватися і замислюватися, не знає таких подробиць походження вистав, адже на театральних афішах зазвичай зазначають лише автора музики балету. А консервативна і зачарована класичним балетом каста балетоманів, яка аж ніяк не становить більшості в наших глядацьких залах, часто-густо не готова втратити кращі зразки балетного репертуару. Як і дирекції самих театрів, яким треба на чомусь збирати касу і з чимось їздити на гастролі. А продати європейському чи американському імпресаріо нікому не відомий балетний продукт у виконанні провінційної української трупи справа дуже складна, якщо взагалі можлива. От «Лускунчик», особливо під Новий рік, і «Лебедине озеро» зовсім інша річ. Вони самі себе продають практично у будь-якій країні і у будь-якому виконанні.
На превеликий жаль, національний балетний репертуар представлений на вітчизняних сценах в основному «Лісовою піснею» М.Скорульського і «Лілеєю» К.Данькевича. Цього, звісно, катастрофічно недостатньо, щоб скласти конкуренцію загальновідомій балетній класиці російського походження. Адже практично весь час свого існування український балет вибудовував свій репертуар саме на основі цих творів з невеликими вкрапленнями національної тематики і авторських постановок місцевих хореографів. До того ж за радянських часів усе це піддавалося нищівній ідеологічній цензурі. І значно безпечніше було створити черговий клон «Спартака» чи «Сплячої красуні», ніж ризикувати кар’єрою, нариваючись на звинувачення у націоналістичних, буржуазних, формалістичних й інших ухилах при роботі над новими постановками на музику українських композиторів. З великим шансом на те, що результат творчих зусиль так і не побачить світла рампи.
Тридцять років незалежності, на жаль, майже не змінили репертуарної політики наших оперних театрів, особливо провінційних, яким, до того ж, більшу частину цього часу довелося банально боротися за виживання в умовах хронічного недофінансування. В такій ситуації, звісно, ніхто не поспішав різати курку, яка несе золоті яйця, і міняти касові вистави на якісь непевні проєкти. Навіть після подій 2014 року нічого не змінилося ні в політиці театрів, ні в уподобаннях публіки. Тому наш пересічний глядач практично не знайомий з творчістю європейських балетмейстерів. На наших теренах хореографію Баланчина, Ноймаєра, Кранко, Петі, Аштона, Дуато і багатьох інших, на відміну від касових «Лебединого озера» і «Лускунчика», можна, якщо пощастить, лише зрідка побачити в концертах.
То що ж робити? Як зберегти вітчизняний класичний балет без традиційного репертуару? Адже на самих лише власних постановках, часто, особливо в провінційних трупах, наслідувальницьких і компілятивних, навряд чи вдасться довго протриматись. А запросити провідних європейських хореографів наші театри не можуть і з фінансових, і з безпекових міркувань. Так само, як і сплачувати роялті за їх постановки. Це під силу хіба що Національній опері, але й там не поспішають звертатися до такої знаної європейської класики як, зокрема, «Манон», «Собор Паризької богоматері» або «Дама з камеліями» (мається на увазі балет Ноймаєра на музику Шопена).
До того ж, наявний доволі обмежений репертуар не російського походження також вимагає ревізії. Так, у Дніпрі великою популярністю донедавна користувалася постановка О.Ніколаєва «Це танго у червні». Але проблема в тому, що музичний супровід вистави складає класика радянської естради на кшталт «В землянке», «На позиции девушка…», «Ох, война, что ж ты подлая сделала…», яка наразі асоціюється з російським побєдобєсієм і ностальгією певних прошарків суспільства за совковим минулим. Думаю, це унеможливлює подальше сценічне життя цієї вистави. Схожа історія і з нещодавно відновленою постановкою З.Кавац «Великий вальс», перша дія якої відбувається в Санкт-Петербурзі, і з ще однією постановкою Ніколаєва «Ніч перед Різдвом», де також частина дії відбувається в столиці Російської імперії. Думаю, демонстрація на сцені російських аристократичних балів і царського двору явно не на часі.
Так само рішуче належить викорінювати з нашої балетної сцени і ганебну спадщину примітивної шароварщини, яку досі продовжують за інерцією продукувати окремі творчі діячі, видаючи її за національний репертуар. Прикро, що дехто з тих, хто покликаний творити мистецтво, досі не усвідомлює що Україна та її культура не обмежується гопаком, шароварами, віночками, варениками і горілкою. Прикро, що інколи наші театри, замість підносити культурний рівень і розширювати світогляд глядача, опускаються до догоджання невибагливим смакам публіки, до кон’юнктури і несмаку строкатих і примітивних поробок у псевдонаціональному стилі. Втім, це проблема не лише балетного жанру.
Але не можна забувати, що окрім неораної ниви європейської балетної класики, неокласики і сучасної хореографії, окрім створення нових оригінальних постановок, які, безперечно, мають з’являтися на наших сценах, ми маємо цілу низку напівзабутих балетних партитур українських композиторів, створених у другій половині ХХ століття. Так, наприклад, у Дніпрі свого часу йшли балети М.Вериківського «Пан Каньовський», В.Губаренка «Дон Жуан» і балет О.Соколова «Гетьман» на музику знов-таки нині найбільш опального росіянина Чайковського. Також варто згадати балети «Маруся Богуславка», «Тіні забутих предків», «Свіччине весілля», «Майська ніч», «Княгиня Ольга» (останній ще значиться в репертуарі Дніпроопера, але давно вже не з’являвся в афіші), «Фрески Софії Київської», «Сойчине крило», які свого часу ставилися в різних театрах України. І це далеко не повний перелік. Є ще і досить значний і так само забутий дитячий балетний репертуар. Звісно, все це також потребує ретельної ревізії, можливо, навіть створення нових лібрето і радикального оновлення хореографії (якщо оригінальна взагалі збереглася, адже прем’єри більшості цих балетів відбувалися в 50-80 роки минулого століття). Але вагомим аргументом на користь необхідності відродження нашої національної балетної спадщини є хоча б той факт, що музику для цих та інших балетів створювали такі видатні українські композитори як Є.Станкович, М.Скорик, Л.Дичко, А.Кос-Анатольський, В.Губаренко та інші. І думаю, це справа не лише наших театрів з їх дуже обмеженими можливостями, але й цілеспрямованої державної культурної політики, меценатів, грантів, культурних фондів.
Хтось може сказати, що триває війна. І питання створення нового балетного репертуару аж ніяк не на часі. Але сильна національна держава неможлива без пріоритетного розвитку національної культури. І балет, як жанр популярний у широкого загалу, має стати вагомою її складовою. Це, якщо хочете, питання виживання нас як нації. Якщо ми зараз не подбаємо про те, щоб заповнити вакуум, що неминуче утворився після вилучення російського репертуару, якісним, національним і європейським продуктом, не скористаємось з нинішньої хвилі інтересу до нашої культурної і мистецької спадщини для її відродження, популяризації й розвитку, то існує значний ризик того, що порожню нішу знову поступово заповнить таке звичне і багатьом попри все досі ще миле російське… І все доведеться починати знову.